Моя героїня Хлоя проходить шлях дорослішання протягом усієї історії вистави. Воно полягає в тому, що на початку в неї є своя призма бачення світу: як вона сприймає події, людей, як поводиться. Коли в її житті з’являється головний герой Колен, Хлоя починає поєднувати своє бачення світу з його, і в них виходить симбіоз, який виявляється руйнівним для обох героїв.

Одним з таких доленосних наслідків є хвороба Хлої, яка постає у вигляді білого латаття в легенях героїні. Ми, звісно, подаємо це з елементами абсурду та символізму, і в цьому контексті зміни починають торкатися не лише кожного героя, а всієї вистави, що ми й бачимо на сцені.

На мою думку, суперсила Хлої у наївності, яку вона несе з собою впродовж історії, попри всі призми світу.

Саме ця наївність, віра в істинну любов і щирість, з якою героїня сприймає всі події, — це те, що веде Хлою до її уявлення про ідеальне кохання, яке, як їй здається, здолає всі перешкоди. Але, знову ж таки, повною мірою ця історія розкриється глядачу лише при перегляді вистави.

Пам’ятаю, як ще в університеті на лекціях нам казали, що відмінність між комедією та трагедією — це кінцівка. Тому, на мою думку, жанр не диктує суть вистави, він більше залежить від режисерського бачення. Стиль, у якому ми граємо, визначається спільним задумом і тим, що ми хочемо передати.

Наприклад, у «Піні днів» у нас з режисеркою була така стратегія: всі герої, крім Хлої, спочатку існують у казковому, гротескному світі, використовуючи грим як маску сюрреалістичних казкових персонажів — білі обличчя, темні тіні, чіткі лінії. Хлоя ж, навпаки, починає свій шлях як «жива» героїня, але з плином часу разом із макіяжем вона також перетворюється на одного з цих казкових героїв. Зміна гриму героїв протягом вистави показує зміни світу навколо них. Це також, своєю чергою, відтворює неймовірна сценографія вистави: міняються кольори, проєкція і заповнення сцени, все поступово переходить у темні тони. Це дуже красиве і наповнене сенсами дійство, яке я раджу побачити

Це було дуже ціĸаво та поступово. Напевно, років із 13-14 я почала ціĸавитися ĸосметиĸою. До того часу займалася спортом — великим тенісом, де не мала потреби використовувати косметичні засоби. А вже у 12 років, коли почала ходити до театрального гуртка, старші дівчата допомагали нам фарбуватись на виступи — пам’ятаю, як вони вчили мене робити контуринг, малювати губи та вії. Пізніше мені стало цікаво експериментувати з декоративною косметикою, і одною з основних задач став пошук ідеального олівця для брів — перепробувала 20-40 варіантів, бо волосся в мене світле і потрібний тон підібрати важко.

Відтоді макіяж брів для мене став дуже важливою темою: якщо їх вдало фарбували на майданчику, я ставала більш впевненою у своїх силах.

На одному з проєктів художниця з гриму поекспериментувала і зробила мені повноцінний макіяж, не притаманний моїй героїні. Тоді я вперше відчула себе вже не підлітком, а молодою дівчиною. Це був важливий етап для мене, адже, коли я побачила себе в новому світлі, відбувся один з моментів мого дорослішання. Навіть після демакіяжу це відчуття залишилося зі мною.

Я не вбачаю своєї місії в театрі, але думаю, що маю бути тут, як і інші актори, щоб люди могли отримати те, за чим вони прийшли. Можливо, вони хочуть прожити свої внутрішні проблеми або переживання, можливо, просто розвіятись. Ми тут, щоб їм у цьому допомогти.

Мене завжди непокоїть те, що жінки у творах часто прописані слабкими. Вони зазвичай не мають права вибору, бо п’єси писались давно, коли все вирішували чоловіки. Я вбачаю свою місію в тому, щоб змінити це і показати жінку рішучою, здатною робити свій вибір. Іноді треба трохи переробити образ під себе, але це важливо, бо матеріал лишився тим самим, а ми йдемо вперед.

Перше знайомство з макіяжем відбулося, коли я була зовсім маленька. Мені дуже подобалося фарбувати маму: я саджала її, збирала всю її косметику і починала творити. Якщо говорити про свідомий вік, то пам’ятним днем був той, коли мені дозволили фарбуватись. Я була підлітком, і мама сказала, що можна.

Я купила чорний олівець і вирішила намалювати собі стрілки. Цей макіяж — просто стрілки й нафарбовані вії — зі мною до сьогодні. Це мій улюблений мейкап. Пам’ятаю, що тоді зробила стрілки дуже довгими й тонкими, адже це було модно. Я пишалася собою і думала, що недарма закінчила художню школу, бо вмію малювати стрілки.

Ми співпрацюємо з художниками й гримерами. Художник з вистави пропонує зовнішній вигляд разом із костюмами — зачіска, макіяж. Якщо це важливо для нього, ми з гримерами працюємо над деталями.

Гримери більше допомагають із зачіскою. Я особисто більше люблю фарбуватися сама. Можемо спробувати 10 різних варіантів, поки не знайдемо один, який буде комфортним, швидким та якісним.

Я думаю, що її суперсила — у стійкості. Це дійсно викликає в мене повагу, тому що вона для мене — людина, яка бореться за свою свободу, незалежність, навіть ціною власного життя.

Це не може не викликати поваги, тому що найчастіше саме таких людей хочуть зламати. І, до речі, їм це не вдається. Моя героїня надихає мене мати таку ж силу незламності й стійкості в житті.

У сумочці завжди маю коректор для очей, бо, коли не висипаюся, це одразу помітно. Коректор робить погляд свіжим, допомагає підняти настрій, робить мене бадьорішою. Також блиск для губ і туш — це все.

Але чи змінюється макіяж? Так, змінюється. У повсякденному житті я користуюсь тональним кремом, рум’янами, помадою. Я не люблю багато мейкапу на очах, бо цього вистачає в театрі. Природний образ став мені ближчим.

Раніше я, можливо, не приймала свою зовнішність, але потім завдяки мудрим жінкам навчилась користуватися косметикою так, щоб вона лише підкреслювала мою природну красу. Сподіваюсь, що мені вдається.

Я не сприймаю це як місію. Це насамперед моя робота, яку я дуже люблю, і для мене важливо виконувати її якісно. Я відчуваю відповідальність і прагну створювати вистави або кіно на високому рівні, щоб люди закохувалися в українське мистецтво й акторів. Мені важливо, щоб моя праця була про любов, про людей, про нас усіх. У кожній роботі я намагаюсь транслювати гуманність, адже, коли людина дивиться виставу і відчуває щось глибоко в серці, це означає, що вона залишилася людиною.

Якщо ми збережемо здатність любити, віддавати й приймати любов, можливо, в цьому і є наша місія — зробити світ трохи кращим, використовуючи наші таланти. Я вірю, що, коли Бог дає талант, людина повинна його розвивати. Це постійна робота над собою.

Зараз люди купують квитки на вистави за кілька місяців заздалегідь, і це свідчить про їхнє величезне бажання щось відчути, незважаючи ні на що. Можливо, для когось завтра не настане, але люди вірять у те, що воно буде, і це додає їм надії в ці важкі часи. Після вистав вони пишуть, що цей досвід був їм потрібен, що вони відчули нові сили боротися за своє, і я розумію: можливо, в цьому і є частина нашої місії.